На 1500 сторінках цих двох книг перед нами постає величезна, масштабна панорама майже 10 століть української історії, подана крізь призму найважливішого, воістину пекучого, доленосного для кожного з нас протистояння загарбницької, агресивної політиці Московії/Російської імперії/СРСР/путінської Росії. З появою двотомника під напрочуд точною назвою «За ідентичність і незалежність. Війна Росії проти України: історичні передумови, геополітичні паралелі» (Видавництво «Кліо» - директор Віра Соловйова, відповідальний редактор – директор Інституту історії України НАН України академік Валерій Смолій, упорядники – провідні науковці цього інституту Геннадій Боряк, Олексій Ясь) можна стверджувати, що українське гуманітарне знання вийшло на цілковито вищий рівень. Жахливою спонукою для цього стала російсько-українська війна, потреба переосмислити її в якомога ширшому історичному контексті.

Тому в фокусі уваги книги – багатовікова російсько-українська конфронтація (починаючи від часів Київської держави і до наших днів), обумовлена агресивною політикою Московії, що значною мірою визначила зміст, конфігурацію і спрямованість давньої, ранньомодерної, нової та сучасної історії України. Надзвичайно цікавою є концепція, за якою побудовані ці дві книги. Йдеться не про «курс лекцій», навіть не про збірник історичних нарисів (чудовим прикладом тут може слугувати нещодавно опублікована видавництвом «Кліо» праця «Українське століття (1921-2021): витоки, уроки, перспективи державотворення»). Ні, перед нами – цілком оригінальний і плідний досвід: подані 336(!) ключових, «наріжних» запитань про витоки, контекст і сенс сьогочасної російсько-української війни, відповіді на які дають 96 авторитетних українських істориків (назвемо бодай декілька прізвищ: Валерій Смолій, Ярослав Калакура, Юрій Шаповал, Кирило Галушко, Віктор Горобець, В*ячеслав Станіславський, Валерій Степанков, Олександр Реєнт, Олександр Рубльов, Владислав Верстюк, Тетяна Осташко …).

Академік Валерій Смолій визначає обидві томи так: «свого роду популярний компендіум, створений українськими істориками як відповідь на суспільні запити, зловісні виклики і загрози нашої воєнної сучасності у форматі уявних діалогів із читачами». Він вказує, що книги структуровані за дев*ятьма основними проблемно-тематичними блоками, що дають можливість концентровано репрезентувати «больові точки» і злободенні проблеми національної історії:

1.Російсько-українська війна, її передумови, причини та природа. Від війни гібридної до війни повномасштабної (2014-2022).

2.Від Києво-руської спадщини до національної держави раннього нового часу. Україна у просторі протистояння західноєвропейської та східнодеспотичної цивілізацій.

3.Імперська доба та її спадок у світлі російсько-українського протистояння. 

4.Російсько-українська конфронтація за доби Української революції 1917-1921 р.р.

5.Україна на теренах міжвоєнного світоустрою 1921-1939 р.р. і Другої світової війни 1939-1945 р.р. Міфологія «Великої вітчизняної війни» у стратегіях й практиках путінської Росії.

6.Україна у добу соціокультурних катастроф і комуністичних експериментів 1921-1991 р.р. Тоталітарний проєкт і радянська людина як предтечі сучасного рашизму.

7.Посттоталітарний світ, сучасна Україна і неоімперський проєкт путінської Росії. Рашизм у світлі сучасного історичного та соціогуманітарного знання.

8.Світ геополітики, пострадянські обшири та концепт пограниччя у річищі російсько-українських змагань.

9.«Війни за історію» в просторі історіографії. Історична політика.

Валерій Смолій підсумовує концепцію обох книг таким чином: «Нинішня війна є війною не тільки з путінською Росією; це війна за повний і остаточний розрив України з радянською/тоталітарною та імперською спадщинами. Сьогочасна війна – це критичний період у багатовіковій історії боротьби за нашу національну ідентичність і державну незалежність, оскільки вона має дати беззастережну і стверджувальну відповідь на гамлетівське питання: бути чи не бути Україні як державі в глобальному світі ХХІ ст.?». І саме з огляду на критичність ситуації українці вимушені напружувати всі сили для вирішальної битви. 

А тепер, щоб не бути абстрактним і голослівним – перейдемо до конкретики.

Автор цих рядків відібрав 7 (із, повторимось, 336-х) запитань, які здалися йому з тих чи інших міркувань найцікавішими (відбір, поза сумнівом, є цілком суб*єктивним – будь-який інший читач зверне увагу на зовсім інші запитання) , і спробував відтворити суть, квінтесенцію відповідей істориків.

Отже, почнемо.

1. Алла Киридон: «Чим є «русский мир»? 

Позиція історика: «Загалом ідеологія «русского мира» угрунтована на поєднанні елементів панславізму, російського месіанізму, євразійства/неоєвразійства, імперіалізму, більшовизму, націоналізму тощо. Але кожна з ідеологій, століттями плекаючи імперський експансіонізм Росії, підкреслювала винятковість і вищість російського народу, а також увиразнювала ненависть до ворогів. Росія звикла існувати у форматі імперії. Відповідно експансіонізм як органічний складник російської політики, випробуваний сторіччями, зберігається й нині; дещо змінилися тільки інструменти його реалізації».

2. Віра Агеєва: «Чому російська культура винна?» 

Позиція історика: «Як на нинішню ситуацію, важливо не лише те, які імена й твори представляємо, а ще й спосіб інтерпретації. Сьогодні вже йдеться навіть не про естетику, а про національну безпеку й модель національної ідентичності. Тож для аналізу російських наративів дуже важливою стає постколоніальна теорія й методологія»

3. Ярослав Калакура: «Чи існує зв*язок між незавершеністю процесу деколонізації, дерусифікації і декомунізації України та фактами зрадництва, дезертирства, колабораціонізму і сприяння окупантам в умовах нинішньої війни?» 

Позиція історика: «Можна виділити дві групи причин і обставин, які могли підштовхнути певних осіб на шлях зрадництва: а) відсутність або хисткість громадянської ідентичності і національно-державницької свідомості, прямо або опосередковано успадкованих від попередньої тоталітарної системи, її бездуховності та ідеологічної роздвоєності; б) негативні риси, набуті під впливом ворожої пропаганди та кризових явищ у політичному і соціокультурному житті за роки незалежності… Отже, ці явища мають різні причини і мотиви, але домінують тут здебільшого чинники морального і свідомісного характеру».

4. Алла Киридон, Сергій Троян: «Чи можна вважати розпочату 24 лютого 2022 р. Російською Федерацією фазу широкомасштабної війни проти України геноцидом українського народу?» 

Позиція істориків: «Загалом російську офіційну політику щодо України можна схарактеризувати як політику тотального викорінення всього українського, знищення українства етнічно і політично на окупованих територіях шляхом масових убивств, створення непридатних умов для життя, провокування масової міграції тощо. Загалом йдеться про знищення українців як самостійної політичної нації та знищення як окремої етнічної групи».

5. Юрій Шаповал: «Росія намагається легітимізувати в інформаційному просторі наратив про те, що зараз на території України іде Третя світова війна. Чи це направду так?» 

Позиція історика: «Теза про «Третю світову» має чітку мобілізаційну компоненту і розрахована винятково на російських споживачів. Попри всі внутрішні проблеми і негаразди, росіянам пропонується об*єднатися навколо чинної влади і протистояти спробам «агресивного Заходу» демонтувати російську державність , обмежити сферу «життєвих інтересів» Кремля. Відбувається стигматизація головного ворога, колективного Заходу, роздмухування ксенофобії та каналізація агресії проти українців , буцімто «завербованих американцями».

6. Ярослав Затилюк: «Як український князь Костянтин Іванович Острозький переміг московитів у битві під Оршею 1514 р.?» 

Позиція історика: «Оршанська битва фактично була першою великою вікторією на полі (у відкритому двобої, а не шляхом облоги замків та міст) війська Великого князівства Литовського у протистоянні з московитами. Московське військо, попри свої переваги у кількості та техніці, стало заручником відсутності взаємодії і згуртованості серед своїх воєвод. Сама ж поразка значно ускладнила міжнародне становище московської дипломатії: імператор Священної Римської імперії Максиміліан відмовився від союзу з московським князем… Теперешній мужній спротив українців московській агресії має чимало паралелей з подіями 500-літньої давнини, у яких вирішальну роль відіграв українець за походженням, великий литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький».

7. Валерій Смолій: «Яку модель держави запропонувало українське суспільство у ХУІІ ст.?» 

Позиція історика: «Українська держава доби Хмельницького управлялася через взаємодію двох інститутів – Генеральної ради і гетьмана, відносини між якими часто позначалися на ефективності всієї управлінської вертикалі. Нижчі щаблі її структурної ієрархії становили центральні і місцеві органи влади – інститути генеральних, полкових і сотенних старшин, війтів та отаманів у сільській місцевості, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, полкові і сотенні управлінські та судові структури, місцеві ратуші і колегії лавників, копні суди тощо, через які утверджувалася владна монополія на регламентацію суспільного життя. Принципом формування владних структур виступала виборна система, хоча нерідко практикувалося й обіймання тих чи інших посад за призначенням».

Епіграфом до двотомника автори обрали слова Михайла Грушевського зі статті «Очищення вогнем» (1918 рік): «Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів - великоруського й українського. Один наступає, другий борониться. Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів : «І спитав Бог: Каїне, де твій брат, Авель?». Протиборство, яке зараз точиться на теренах України, висвітлює для всього людства суть агресивного, людоїдського, скаженого імперства, яка і досі лишається незмінною.

Ігор Сюндюков

Джерело: газета "День"

Купити в нашій книгарні