Євген Сверстюк (1928–2014) — літературознавець, поет, доктор філософії, дисидент і один із провідних діячів українського руху опору 1960–1980-х років. Ця збірка репрезентує його поетичний доробок різних періодів життя: вірші, написані під час ув’язнення й заслання у 1970–1980-х роках, поезії юнацької пори зі збірки «З зеленого шуму», а також тексти часу становлення феномену шістдесятництва.

У книзі поєднано вже відомі читачеві твори та поезії, вперше віднайдені в рукописній спадщині автора. Сверстюк постає тут як поет особливої духовної напруги — невловимий і водночас глибоко впізнаваний, подібний до Сковороди: мандрівний, таємничий, сповнений далечі й внутрішньої свободи. Його поезія пронизана високим офірним ідеалізмом, а слово стає зброєю — «шпагою» лицаря правди й краси, що сміливо виходить у відкритий усім вітрам простір світу.