2017-05-23             


Тетяна Таїрова-Яковлєва: "Я люблю свою епоху, і мені цікаво про неї писати в різних стилях"

Інтерв"ю журналістам Сергію Махуну та Юрію Рудницькому


 

Професор кафедри історії народів країн СНД Інституту історії СПбДУ Тетяна Таїрова-Яковлєва, мабуть, найвідоміший у нашій країні російський дослідник, фахівець з історії України Нового часу. Її роботи, книжки друкуються і видаються не тільки на батьківщині. Після серії монографій і статей, присвячених історії ранньомодерної України (насамперед — доби Руїни) історик звернулася до пізнішого періоду, який і зараз можна назвати "мазепинським" і контроверсійним. Справжнім проривом стала видана 2007 року біографія Івана Мазепи (серія "ЖЗЛ"). Багато хто в сучасній Росії, що не дивно, трактував і трактує цю книжку як політичне замовлення. Тетяна Таїрова-Яковлєва зазначала: "Іван Степанович Мазепа — особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра барв… читачеві самому вирішувати: осуджувати чи виправдовувати цю людину". Дуже важливо, що петербурзька дослідниця постійно наголошує: саме Людину. У рамках Міжнародного фестивалю "Книжковий Арсенал" у Києві Тетяна Геннадіївна презентувала дві нові книжки, що вийшли навесні цього року в київському видавництві "Кліо": "Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини" (переклад з російської мови Тетяни Кришталовської) та "Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской Рады (1654—1658)". У першій книжці автор пропонує "здійснити мандрівку в мій улюблений світ української політичної еліти Нового часу. У світ людей, які керували величезним краєм упродовж двох з половиною століть". Зазначимо, що цей світ багатогранний: описуються найменші нюанси повсякденного життя, одяг, кухня наших предків; чимало приділяється уваги ролі жінок в українському суспільстві. Культура, образотворче мистецтво, музика, богословські диспути, економічна складова Гетьманщини… У книжці "Инкорпорация…" (до речі, вперше виданої російською мовою саме в Києві) Тетяна Таїрова-Яковлєва звертається до "джерел, до самого початку інкорпорації України до складу Московської держави", розглядає "яких домовленостей було досягнуто, як вони трактувалися сторонами і які конкретні кроки з їх утілення в життя робилися впродовж перших чотирьох років після Переяславської Ради". Кореспонденти DT.UA поставили низку запитань Тетяні Таїровій-Яковлєвій у затишному залі Музею Гетьманства на Подолі напередодні відкриття "Книжкового Арсеналу".

— В українській історіографії тривалий час побутувала думка, що угода між Московським царством і Гетьманщиною була "союзом рівних". Чи справедливо це, на ваш погляд? Адже обидва партнери перебували в різних "вагових категоріях". І вони сприймали цей союз по-різному: у Москві підданство розуміли (як ви вже зазначили в книжці "Инкорпорация…") як "вічне холопство". Відповідно, і до Богдана Хмельницького було ставлення в такому ж дусі — в деяких тогочасних московських документах його іменують Богдашкою, згідно з традиціями місцевої політичної культури.

— Скажемо так: Гетьманщина вже була дуже серйозною політичною організацією (інша річ, що дуже складно визначитися з терміном, як її все ж таки називати, — ну, будемо називати Гетьманщиною). Принаймні з Річчю Посполитою вона могла укладати фактично рівні угоди; і Зборівський, і Білоцерківський договори — договори юридичних осіб. З Московською державою також. Проте було дуже нечітке розуміння, про що ж ідеться. У Москві не розуміли, про які кордони мова і що таке Мала Росія. Цей термін придумала українська сторона і запропонувала включити його в титул царя. З української точки зору, це був термін релігійний, що поширювався на Київську митрополію. А в Москві було зовсім інше уявлення. Проблема полягала в тому, що дві сторони, дві юридичні особи, домовлялися з різних ментальних позицій і спиралися на різні юридичні традиції. І тому, коли домовлялися, вони, загалом, один одного нечітко розуміли. У цьому була велика проблема. Крім того, обидві сторони поспішали. Українська — оскільки перебувала в катастрофічній військово-політичній ситуації і потребувала термінової військової допомоги. Що ж до московської — головною була ідея патріарха московського Никона про релігійну війну, яку вони збиралися починати. Це був перший крок на шляху до грандіозних планів царя Олексія Михайловича стати "другим Константином" і звільнити Константинополь від ярма турків-османів.

— Цар Олексій Михайлович довго роздумував, чи приймати Україну під "високу государеву руку". А Богдан Хмельницький навіть погрожував напустити татар на Московію, якщо російський цар не зважиться…

— Насправді він погрожував, що прийме підданство турецького султана. А московська сторона, Олексій Михайлович (і я пишу про це у своїй книжці, спираючись на факти), змінила своє рішення і прийняла Україну "під високу государеву руку" саме через позицію патріарха Никона, який був захоплений ідеєю звільнення держав і земель православного світу.

— У книжці про Івана Мазепу, де йдеться про перехід українського гетьмана до шведів, ви аналізуєте причини його нерішучості в цьому питанні, його суперечливі дії. Чи могло однією з причин бути те, що гетьман надто прикипів до плодів своєї праці? Адже, по суті, Московська держава, яка стала потім Російською імперією, значною мірою розвивалася й еволюціонувала завдяки й його зусиллям.

— Плодами його праці стали не тільки Російська імперія (хоча й Російська імперія теж), а й українське бароко, і економічно сильна Гетьманщина. І мені здається, поставити на карту все це, звичайно, було дуже важко. Будь-яка людина любить плоди своєї праці. Це абсолютно природно. Він стояв перед трагічним і, наголошу, дуже страшним вибором. Я нікому в житті такого не побажаю. І я не сумніваюся, він вчинив гідно.

— Мазепа, пишете ви, фактично керував зовнішньою політикою Москви на західному й південному флангах імперії, яка саме поставала…

— Безперечно. Це саме те, що дуже не подобається багатьом моїм колегам у Росії. Ви знаєте, коли торік восени мене не обрали членом-кореспондентом РАН, один з академіків висловив претензії, що я написала книжку про Мазепу — "занадто гарну". Багатьом це не сподобалося.

— В інтерв'ю ви зізнаєтеся, що симпатизуєте тим чи іншим історичним персонажам. Наскільки важко писати про особистостей, до яких відчуваєте симпатію, при цьому "не ведая ни жалости, ни гнева"?

— Напевно, це найскладніше. В істориків дві головні складності. Перша — визнавати власні помилки. Я у своїй книжці виправляю помилки, яких свого часу припустилася в першій книжці. Стверджую, що я помилилася, хибно розуміла деякі речі. І ці помилки виправляю. А друга — писати непривабливі речі про героя, який тобі симпатичний. Напевно, таким дуже неприємним для мене моментом була історія підписання Іваном Виговським договору з Богданом Хитрово (у лютому 1658 року І.Виговського було обрано гетьманом України; під тиском кремлівського дипломата він допустив присутність воєвод-московитів у семи містах України, зокрема в Чернігові, Полтаві, Переяславі. — С.М., Ю.Р.). Цей договір був до певної міри здачею основних принципів автономії українського гетьманства. Виговський пішов на це заради влади. Інша річ, що ця домовленість не відбулася — уже зовсім з інших причин. Але такий документ є. Він дуже цікавий, у цілісному вигляді я його вперше впроваджу в науковий обіг — хоча про нього писали й раніше, про нього говорив і Михайло Грушевський, і інші історики. Але вони його якось не до кінця оцінили. Можливо тому, що користувалися виданням "Актов Юго-Западной России", підготовленим Миколою Костомаровим, який видав цей документ з великими помилками. І лише потримавши його в руках "живцем", я взагалі зрозуміла його зміст. Виговський був одним з моїх улюблених гетьманів — і отут у мене, звичайно, сталося серйозне розчарування. Якби не те, як він закінчив своє життя, я б, напевно, йому не вибачила підписання такого документа.

— Коли ви пишете наукову працю, там просто необхідні посилання, точність і чіткість викладу, складається враження, що це важка й кропітка робота. Але вона все одно вам подобається. Проте ви рідкісний приклад, коли вчений добре володіє стилем. Ми знаємо блискучих учених, у яких виникають проблеми, як донести до широкої аудиторії свої знання.

— Ви знаєте, дуже складно написати наукову книжку, щоб вона була читабельною. Я бачу у своїх колег дуже цікаві роботи, але ти сам — маючи чималий багаж знань з даної теми — тільки в енний раз вчитуєшся і розумієш, що він насправді мав на увазі. Дуже складна мова, побудова речень, і тому я продумую, що саме хочу донести; багато приділяю уваги побудові всього, що хочу сказати. Коли я писала "Инкорпорацию…", різні її фрагменти я проговорювала на лекціях зі студентами, на великих наукових конференціях. Проговорюючи, ти щось осмислюєш, виникають запитання, уточнюються формулювання. І, в остаточному підсумку, можна подати все осмислено. Наприклад, у 1-му розділі "Инкорпорации" багато важливих питань, які я спробувала подати читачеві стисло й зрозуміло. І за всім цим стоїть колосальна праця…

— В архівах яких країн вам легше працювати?

— Найскладніше працювати в Росії. Якщо порівнювати, то в Польщі — просто казка… Приходиш — і тобі абсолютно все видають, можна все це копіювати. Інша річ, що московські архіви — абсолютно золота скарбниця. Але там багато проблем, суто технічних. Приходиш і кажеш, що треба вивчити таку-от справу, тобі відповідають: "Вона в дуже поганому стані, не видається. Зараз грошей на реставрацію немає, можливо, років так через 100–200". Але через 100–200 мене не влаштовує, і починаєш вигадувати якісь ходи, намагаєшся домовлятися з директором, його заступником: може, цю справу принесуть у кабінет, і в їхній присутності дозволять трошки погортати. Або якась справа лежить у сховищі останні 15 років і нікому не видається. І ти йдеш до зберігача й домовляєшся вже на місці її подивитися. Просто приголомшлива остання знахідка (про яку я готую статтю в "Український історичний журнал") — бібліотека Самійла Величка, або, точніше, — те, що від неї залишилося, — 12 книжок (зберігаються в Москві).

— Тетяно Геннадіївно, 2004 року ви знайшли унікальний Батуринський архів. Вважалося, що він згорів 1708-го. Наскільки ця знахідка зацікавила російських істориків, вплинула на їхні пошуки, чи схвилювала їх ця подія?

— Я була в шоці… Але жодної реакції моїх колег практично не було.

— Чи було бажання у ваших колег зануритися в цю тему, шукати, знаходити нові свідчення про цей період? Можливо, ця тема їх не цікавила, їм було все ясно, але вона відкривала щось нове і, можна сказати, "небезпечне"?

— Батуринський архів уже опублікований у повному обсязі в Росії.

— Тепер, ми сподіваємося, що стараннями Віри Соловйової ви будете публікувати його і в Україні, у видавництві "Кліо"? Розкажіть нам цю детективну історію…

— Коли починаю займатися якоюсь темою, зрозуміло, що звертаюся насамперед до джерел. Візьмімо 1654 рік. Тисячі й тисячі істориків писали про Переяславську Раду. На жаль, і так буває часто, багато хто з них переписував одні й ті самі цитати. І коли починаєш шукати оригінал, виявляється, що при цитуванні закралася помилка. Cергій Соловйов — видатний історик, який жив у XIX столітті. У нього не було ні комп'ютера, ні друкарської машинки. Він виписував пером фрагменти якихось документів. І технічно помилився — щось неправильно переписав або пропустив. Потім історики 150 років переписували цитати за Соловйовим і припускалися тих самих помилок, часто додаючи нові. Таких прикладів дуже багато. І тому, коли я починаю займатися якимось цікавим мені сюжетом, спочатку шукаю першоджерела й усе перевіряю. Так само було й з Іваном Мазепою. Я розумію, що треба побачити якийсь комплекс документів трохи з іншого боку. Тому я взялася вивчати літературу і натрапила на дані про те, що на початку XX століття частину Батуринського архіву було виявлено в Петербурзі. Так, у 1920-ті роки низку архівних колекцій було втрачено, але, дякувати Богу, не в Петербурзі. Колекції в моєму місті не згоріли навіть під час війни, попри блокаду вони збереглися. Просто переміщалися по різних архівах досить хаотично, тому й складно щось знайти. І коли я на четвертому витку пошуку прийшла в архів Інституту історії і почала шукати Батуринський архів, мені відповіли: "Так, звичайно ж, у нас є, всі ж його знають, ще в XIX столітті він видавався". Для зберігача, звичайно, зрозуміло: та про це всі знають! Я почала його публікувати. Але ніхто не цікавився майже 200 років! Абсолютно така сама історія була й з бібліотекою Самійла Величка. Ярослав Дзира написав, що в Москві, десь в архівах, зберігається бібліотека Самійла Величка. Я почала шукати, переглядати колекції стародруків усіх архівних зібрань Москви. Спасибі відомому українському архівістові Геннадієві Боряку, він підказав мені: книга зберігається в архіві, але не в бібліотеці. І тоді я вирішила зосередитися на архівах. Укотре прийшла в архів стародруків, до чудового зберігача Буличова, і запитую: у вас випадково немає книжок з автографом Самійла Величка? Він відповідає: "Так, звичайно є, лежить 12 книжок…". І в мене знову шок. Одна з книжок взагалі в єдиному примірнику вціліла. Зберігач сказав, що дивився: "Так нічого цікавого, так собі — панегірик…" Це проблема зберігачів, архівістів, істориків. Ми живемо на різних планетах.

— Ви сказали, що пишете роман, художній твір. Ми всі розуміємо різницю між науковою працею і науково-популярною літературою. Де, на якому "полі" вам цікавіше працювати?

— Я люблю все. По-перше, я люблю епоху. І це важливо. Тому мені цікаво про неї писати в різних стилях. У тому числі й у науково-популярному ключі, як про повсякденне життя козацької еліти Гетьманщини. Щоб залучити нових читачів, розповісти, що я люблю, що знаю. Так, це популярніший варіант, і тому там є відсилання, наприклад, до Миколи Гоголя, щоб наблизити епоху до читача…

DT.UA