2016-05-31             


Рецензія на книжку Еріки Ченовет та Марії Дж. Стефан "Чому ненасильницький спротив ефективний. Стратегічна логіка громадянського конфлікту".


 

   Книжку присвячено аналізу дієвости ненасильницьких рухів у боротьбі проти диктаторських режимів та окупаційної влади. На основі вивчення 323 мирних і збройних рухів опору в різних країнах світу, які прагнули зміни режиму, вигнання окупантів або сецесії в період між 1900 та 2006 роками, Ерика Ченовет і Марія Дж. Стефан доводять, що ненасильницький спротив продемонстрував себе значно ефективнішим, аніж збройна боротьба. Історичний досвід, переконують авторки, засвідчує, що громадянський опір може змінювати не лише внутрішній політичний порядок, але й міжнародну систему.

   Авторки зауважили, що мирні рухи опору вдвічі частіше досягали успіху, аніж насильницькі. Звідси й центральне запитання книжки: чому ненасильницький опір часто є успішнішим за збройний і за яких умов він досягає успіху або зазнає поразки? Успіх кампанії спротиву визначається за двома критеріями: цілковите досягнення поставленої мети (зміна режиму, звільнення від окупації) та видимий вплив ненасильницького спротиву на цей результат (досягнення мети має бути прямим наслідком діяльности руху). Авторки звертають увагу передусім на ті політичні практики спротиву, які свідомо або через потребу діють в обхід традиційної політики й використовують у стосунках з опонентами неочікувану логіку дій та позаінституційні форми боротьби.

   Враховуючи наявність великої кількости літератури, присвяченої ненасильницьким рухам, Ченовет і Стефан презентують власний підхід. Його особливістю є те, що перевага надається волюнтаристським рисам кампаній (зокрема пов’язаним із кваліфікованістю учасників). Водночас авторки не оминають нагоди перевірити тези, викладені в класичних роботах про ненасильницький спротив Джина Шарпа й Роберта Гелві.

   Книжку умовно можна поділити на теоретичну й емпіричну частини. У теоретичній авторки наводять арґументи на користь твердження про ефективність ненасильницького спротиву і контрарґументи щодо концепцій, які стверджують зворотне; аналізують вплив місця, часу й мети кампанії на її успішність. Ченовет і Стефан доводять: навіть враховуючи структурні особливості, ненасильницький спротив є ефективнішою стратегією, ніж збройна боротьба. При «вимірюванні» успіху до уваги береться не лише перебіг самого спротиву, але й довготривалі наслідки: після завершення збройного конфлікту проблеми безпеки загострюються через невизначеність ситуації, посилюється загроза встановлення недемократичного режиму. Держава, що пережила збройне повстання, має мало шансів стати демократичною і запобігти початку громадянської війни. Натомість ненасильницький спротив має великий потенціял для демократичних змін, оскільки закладає передумови мирного вирішення конфліктів у майбутньому.

   Емпірична частина презентує вивчення рухів спротиву в Ірані (1977–1979 роки), на Палестинських територіях (1978–1992 роки), на Філіпінах (1983–1986 роки) і в Бірмі (1988 рік). Іранська революція є прикладом того, як збройний спротив зазнав невдачі у прагненні скинути шаха, а мирна кампанія досягла успіху. Випадок Палестини показує, що насильницькі дії, якими керували лідери у вигнанні, практично нічого не досягали, а внаслідок масового народного виступу на окупованих територіях вдалося здобути часткову перемогу у вигляді поступок з боку Ізраїлю. Вдалий приклад ненасильницького спротиву демонструє рух «Сила народу» на Філіпінах, що привів до відставки Фернанда Маркоса. Бірма показує неуспіх продемократичного ненасильницького руху, однак цей випадок дав авторкам можливість визначити причини невдалого спротиву.

   Завершується книжка спостереженнями за «арабською весною». Ченовет і Стефан переконані: досвід революцій на Близькому Сході вкотре доводить, що ненасильницький спротив може бути майже нездоланною силою, здатною змінювати світ за найнесприятливіших умов.

 

Дмитро Шевчук

часопис "Критика"