2015-12-01             


Валерія Андрієвська: "Памятника не ставили, тільки хрест. Євген перед смертю казав: "Не варто перетворювати кладовище на художню галерею"


 

1 ГРУДНЯ 2014 РОКУ ПОМЕР ЄВГЕН СВЕРСТЮК

У 7 РОКІВ ЄВГЕН ПОВНІСТЮ ОСЛІП. Це було у жнива. Батьки все кинули. Навантажили на віз зерна, щоб дати лікарям на гонорар, і поїхали в райцентр. Медики розвели руками: "Пізно. Дитину ви вже втратили. Треба було раніше на сполох бити". Вертаючись назад, зустріли дорогою знайому. Розказали про своє горе. Вона порадила: "Не переживайте, у нас тут є одна баба-шептуха, яка всім допомагає. Лишайте в неї дитину на тиждень, і все буде добре". Батько Євгена боявся зілля і трав. Коли дізнався, що бабка лікує молитвою, погодився залишити в неї сина. Євген згадував: "Коли приїхали до баби, не бачив нічого. Її кожух нагадував мені залізні лати – скрипів і шумів. Баба приходила до мене рано-вранці. Хрест навхрест прикладала до моїх очей ножі і довго молилася. Зір почав повертатися поступово. За тиждень вже ясно бачив".

БАТЬКО ЄВГЕНА БУВ МАЛОГРАМОТНИЙ. Але щодня читав ­Біблію – по складах. Часто казав синові: "Як хочеш живи, але Бога не забувай".

ЄВГЕН – П'ЯТА ДИТИНА В РОДИНІ. Зразу було ясно: старші отримають якийсь спадок від батьків, а молодший піде вчитися.

ІЗ ПЕРШОЮ ДРУЖИНОЮ МАРІЄЮ ЄВГЕН НАВЧАВСЯ В АСПІРАНТУРІ В ІНСТИТУТІ ПСИХОЛОГІЇ. Потім працювали і жили в Полтаві. Їхній син Андрій був лікарем. Якось ішов у кіно через Андріївський узвіз. Упав і зламав хребет. Після того пересувався у візку. Мав дочку Ганнусю. Дитина народилася в чорнобильські дні. Вікна в лікарні були навстіж відчинені. У неї виявили пухлину мозку. Таку, що ніхто тут не брався оперувати. В Америці знайшли українського хірурга, який погодився зробити операцію. Вирішили їхати туди. Марія з дитиною полетіла. Андрія на ношах доправили в Америку. Але дитину не врятували. Андрій пересклав там усі медичні іспити, знайшов роботу. З дружиною розлучився. Йому було незручно, що вона – здорова, а живе з інвалідом. Андрій помер від туберкульозу легень у хоспісі. До нього поїхала наша Віра (донька Андрієвської і Сверстюка. – "Країна"). Встигла попрощатися. Привезла урну з його прахом. Поховали Андрія біля його матері у Вишгороді.

ЄВГЕН МАВ ЖАХЛИВИЙ ПОЧЕРК. Інші в'язні таборів навіть заздрили йому, що писав так нерозбірливо й завдяки цьому міг конспіруватися. Коли був у таборі і на засланні, написали одне одному більш як 600 листів. Любив вставляти німецькі, англійські й польські фрази. Іноді використовував французькі слова. На початку ці листи переписувала своїм почерком. Коли перепишу, то вже тоді лист могла нормально прочитати. З часом трошки звикла і перестала. Ці листи були дуже світлі, ідеалістичні. Табірне життя ніколи не згадував. Писав переклади віршів, свої міркування, філософствування та поради, як правильно виховувати доньку. Дитині присилав гарні листівки, намагався писати напівдрукованими літерами, щоб було зрозуміло. Директорка видавництва "Кліо" Віра Соловйова має задум видати наше листування під назвою "Благословляю". Зараз зі співачкою Оленою Голуб розбираємо ці листи: я розшифровую, а вона набирає на комп'ютері.

ПОЗНАЙОМИЛИСЯ З ЄВГЕНОМ В ІНСТИТУТІ ПСИХОЛОГІЇ. Я прийшла туди аспіранткою, а він був старшим науковим співробітником. Євген робив цікаві доповіді, організовував вечори поезії, проводив ювілеї письменників. За ним усі ходили з відкритими ротами. Серед цієї отари він чомусь виділив мене. Побачення наші найчастіше були на Дніпрі – наймали човна й кудись далеко пливли. Часто ходили в ресторани. Він замовляв сирники, а я – відбивну. Офіціант тарілку із сирниками ставив переді мною, а Євгену подавав відбивну. Доводилося міняти тарілки місцями.

ЗА СКЛАДОМ РОЗУМУ БУВ СХИЛЬНИЙ ДО ІРОНІЇ, ЧАСОМ – І ДО САРКАЗМУ. Але в нього була й заборонена зона – кілька аксіом, які не підлягали спростуванню. Казав: "Що найкраще у світі? – Волинь. Де найкращий клімат? – На Волині. Де живуть найбільші патріоти й найрозумніші люди? – На Волині". Батьківщина була для нього великою цінністю.

БАБЦЕЮ ЄВОЮ ЗВАЛИ МАТІР ЄВГЕНА – ЄВДОКІЮ ЯКІВНУ. Разом із нею жила її племінниця Валя. А поряд – сусіди Гнахи, з якими не водили дружби. Раптово Валя закохалася у їхнього сина – п'яницю й дуже темного чоловіка. Вийшла за нього заміж і привела в хату до бабці. Він у чужий дім прийшов як господар. Зневажав Євдокію Яківну, називав лайливими словами, бігав за нею із сокирою. Вона мусила зібрати у вузлик речі й перебратися до іншої племінниці. Там доживала віку.

ЄВГЕНА АРЕШТУВАЛИ, КОЛИ НАШІЙ ДОНЬЦІ БУЛО 2 РОКИ. Перший раз до нього у табір поїхала з нею за рік. Віра була шокована. Питала: "Чому тато такий стрижений? Чому він ходить у чорному і некрасивому одязі?". Пояснювала, що у нього просто така робота. Правду не казала, берегла її. Один із наших сусідів говорив своєму синові: "У Вери папу взяли в солдати. Якщо не будеш їсти, то і мене заберуть". Правду доньці про батька розказала, коли їй було років 10. Вона нормально це сприйняла. У Євгена з донькою не зразу встановилися добрі стосунки. Доки листувалися, все було чудово. А коли повернувся, вона довго не розуміла, чому тепер із нами житиме якийсь чоловік. Часто говорила батькові неприємні речі. Він сердився і обурювався. Та за якийсь час їхні стосунки налагодилися. Недавно донька приїздила на мій день народження. Почала перечитувати листи, що в дитинстві писав їй батько. Казала: "Раніше не розуміла, як він сильно мене любив. Чомусь тоді відчувала себе недолюбленою. Просто не помічала його любові".

ПЕРЕД ВИХОДОМ ІЗ ТАБОРУ ЄВГЕНА НА 15 ДНІВ ПОСАДИЛИ У КАРЦЕР. Це була типова практика. Всіх, кого мали скоро звільняти, поміщали в карцер. Мали дві мети: спровокувати і щоб інші ув'язнені не могли нічого передати на волю. У камеру до Євгена посадили двох кримінальних. Адміністрація планувала, що у них виникне конфлікт і справа дійде до поножовщини. Євген не дав цьому статися. Він був мудрий, одразу розумів мотивацію кожної людини.

КОЛИ ЇХАВ ІЗ ТАБОРУ НА ЗАСЛАННЯ, МАВ ІЗ СОБОЮ БАГАТО КНИЖОК. Нести їх допомагали офіцери, які його супроводжували. Пройшли кілька метрів, і раптом один сказав: "Вы к нам прямо как декабрист. Как Ленин". Євген спитав: "Ленін? А хто такий Ленін?". Офіцери посуворішали, їхні обличчя стали кам'яні. Більше речей нести не помагали.

У ЗАСЛАННІ ЛИСТУВАВСЯ З ВАСИЛЕМ СТУСОМ. Той постійно присилав щось Євгенові: куртку, чоботи, програвач, книжки. Багато присвятив віршів моєму чоловікові. В одному з них писав про Євгена: "У білій, як літо, сорочці, по білій дорозі веселий товариш ступав".

УСЕ ЖИТТЯ ШКОДУВАВ, ЩО НЕ БУВ НА ПОХОРОНАХ СВОЄЇ МАМИ. Відбував тоді заслання. Попросив надати йому відпустку за власний рахунок. Спочатку дозволили. Як купив квиток, сказали: "На цю відпустку ви недопрацювали кілька днів".

НА ЗАСЛАННІ ЄВГЕНОВІ ДАЛИ ОКРЕМУ КІМНАТКУ – З ҐАНКОМ І НЕВЕЛИКИМ ДВОРОМ. Поруч поселили кагебіста, щоб слідкував за ним. Наш перший приїзд до Євгена в селище Багдарин у Бурятії, де був у засланні, почався з візиту міліціонерів: "Є наказ від начальства. Маємо повести вашу доньку у дитячу кімнату міліції. А з вами в міліції хоче поговорити психолог". Не знаю, що було з Вірунею, бо вона не дуже зв'язно про це розказувала. Психолог розказувала мені про їхні проблеми. Жалілася, що в них процвітає підліткове хуліганство й алкоголізм. Пару годин тримала. Вже потім зрозуміли: їм цей час був потрібен, щоб встановити в кімнаті Євгена прослуховуючі пристрої". Того ж дня пішли до магазину й купили гуашевих фарб. У кімнаті волошками і маками розмалювали піч. Вечорами мали розвагу – читали у ролях "Лісову пісню" Лесі Українки. Віруня була мавкою, а ми з Євгеном по черзі виконували всі інші ролі.

ДОКИ ЄВГЕН БУВ У ЗАСЛАННІ, ВДОМА РОБИТИ ВСЕ МУСИЛА САМА – КЛЕЇЛА ШПАЛЕРИ, ЛАКУВАЛА ПІДЛОГУ. У листах хвасталася, що тепер умію й те, й інше. Він мене завжди хвалив.

У КАГЕБІСТІВ БУЛА ТРАДИЦІЯ: ОДРАЗУ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ЗАВОДИТИ НА ЛЮДИНУ НОВУ СПРАВУ І ЗНОВУ ВІДПРАВЛЯТИ У ТАБІР. У кімнаті Євгена провели обшук. Знайшли якісь його твори. На початку 1983-го їхала від нього поїздом. Зі мною у купе був міліціонер. Працював експедитором – розвозив по сім'ях дітей, які тікали з дому. Сиділа мовчки. Та в нього було набите око, він сказав: "Вам в Киеве не жить". Запропонував мінятися квартирами. Мав помешкання в Пермі. Переживала, що Євген із заслання не повернеться, а нас із донькою виселять із квартири. Якось прокинулася і вирішила ­мінятися. Тільки хотіла телефонувати тому міліціонерові, як у двері подзвонив Євген. Сказав: "Не знайшли приводу для арешту. Вирішили, що "всегда успеют".

ЯК ЧОЛОВІК ПОВЕРНУВСЯ ІЗ ЗАСЛАННЯ, ЩОДНЯ ДО НАС ПРИХОДИЛИ МІЛІЦІОНЕРИ: питали, чи вже влаштувався на роботу. Євген став працювати столяром.

ТІШИВСЯ, КОЛИ ПРИХОДИЛИ КОЛЯДНИКИ. Чекав їх із самого ранку, мав напоготові гроші, цукерки, печиво й мандаринки. Любив тих, хто справжні колядки співав. Але дехто знав лише "Дайте, дядьку, п'ятака". Пригощав їх, а після цього читав мораль. Казав: "Будь ласка, наступного разу приходьте зі справжньою колядкою". Всі обіцяли виправитися, але наступного разу співали таку ж.

НА ВСІ ДНІ НАРОДЖЕННЯ ДАРУВАЛА ЄВГЕНОВІ РУЧКИ. А він якось вручив мені лижі: "Люблю кататися, хочу, щоб і ти навчилася". Часто разом ходили кататися. Я любила їздити по рівному, а він – спускатися з гір. Часто ламав лижі на крутих спусках. Сам їх ремонтував і знову їздив.

ЛЮБИВ РИБУ Й ПІСНУ ЇЖУ. А ще – вівсяні пластівці. Готувала йому щоранку їх. А потім набридло, сказала: "Їсти кашу не буду. Готуй собі сам". Він додавав трохи порізаного кропу.

НІКОЛИ НЕ СІДАВ ЗА СТІЛ, НЕ ПЕРЕХРЕСТИВШИСЬ ДО ІКОНИ. ­Щовечора читав Біблію. Як лягав відпочити, вмикав Бетховена. Міг слухати годинами.

ЗА 50 КІЛОМЕТРІВ ВІД КИЄВА МАЛИ ДАЧУ НА ШЕСТИ СОТКАХ. Будинку там немає. Стоїть лише вагончик. Прибудували до нього дерев'яну верандочку. На ній поставили тверде ліжко. Називали його – ложем. Євген любив там спати. ­Казав: "Так мені краще чути солов'їв". Прокидався рано, ходив босоніж по росі.

НА ДАЧУ ЇЗДИЛИ ПОПУТКАМИ. Туди добиралися без проблем, а виїхати назад було важко. Годину стоїш із протягнутою рукою, і жодна машина не спиняється.

ГРОШІ НІКОЛИ НЕ БУЛИ ЦІННІСТЮ ДЛЯ ЄВГЕНА. Завжди легко з ними розлучався. Коли отримав Шевченківську премію, грошову винагороду прямо в залі передав Дмитру Стусу – на дослідження творчості його батька. Премію "Світло справедливості" витратив на дзвін, що встановили в автокефальній церкві Різдва Богородиці на Совках. Дзвін назвав Андрієм – на честь покійного сина від першого шлюбу. Ніколи не казала, що гроші нам були б потрібні на щось інше. Пріоритети завжди визначав Євген.

ДОНЬКА ВСТУПИЛА ДО МОСКОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ НА ПСИХОЛОГІЮ. Познайомилася з однокурсником німцем Гербертом. Заміж вийшла рано – на другому курсі. У мене це не вкладалося в голові, а Євген Олександрович сприйняв нормально. На весілля з'їхалася вся його рідня – 10 братів і сестер. Було інтернаціональне весілля. Герберт чудово засвоїв українську мову. Полюбив Тичину й навіть написав книжку про нього. Вони поїхали в Німеччину.

ЄВГЕН ЗАХОТІВ ПОБУВАТИ НА ПІВОСТРОВІ – МАЛА АЗІЯ У ТУРЕЧЧИНІ, ДЕ ЗАРОДЖУВАЛОСЯ ХРИСТИЯНСТВО. Герберт повіз нас, найняв там машину. Євген погано почувався, рак давав про себе знати. Він знав про час свого відходу. Якось сидів і щось писав. Заглянула через плече, а на аркуші виведено: "Це моя остання зима". Часто буваю на його могилі. Пам'ятника не ставили, тільки хрест. Він перед смертю казав: "Не варто перетворювати кладовище на художню галерею з портретами і скульптурами". Поряд із його могилою залишила місце для себе. Там стоїть хрест із моїм іменем і датою народження. Часто питають, що відчуваю, коли бачу свою могилу. Кажу: спокій.

ВЕСЬ ЧАС МІНЯЮ КВІТИ. Приношу, щоб якісь сигнали подавати на той світ.

ЄВГЕН НЕ СНИТЬСЯ. Мені пояснюють: значить, у нього до вас немає ніяких претензій.

Gazeta.ua