2015-12-12             


Донбас - древня земля України


 

У рамках VI Міжнародної київської книжкової виставки, що проходить у столиці в Українському домі, відбулася презентація книги доктора історичних наук, директора Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії НАНУ, автора численних досліджень з історії України, Росії, Польщі Тараса Чухліба «Донбас - древня земля України».

 У вступній частині монографії, що побачила світ у видавництві «Кліо», автор запитує чому багато мешканців шахтарського краю носять характерні козацькі прізвища  - Забірко, Нагнибіда, Порохня (до речі, у Новоазовському районі є й хутір з такою назвою), Чалий, Моторний, Малий, Куций, Глоба, Захарченко, Череда. А чимало міст та сіл мають старовинні назви - Авдіївка, Райгород (там колись була козацька пристань і фортеця - Авт.), Сіверськ, Старобільськ, Дружківка та інші.

Хто бував у невеличкому райцентрі Селидове, той знає, що назване містечко на честь засновника - запорозького козака Селида, якому при в’їзді височіє пам’ятник. Місцеві краєзнавці розповідали, що років з десять тому чи трохи більше на центральному кладовищі й на околиці міста ще можна було побачити сиві могили з кам’яними козацькими хрестами.

Тарас Чухліб, спираючись на історичні факти, зазначає, що землі сучасних Донецької та Луганської областей (ці терени відомі під назвами Дике Поле, Поле, Польна Україна) з початку XVI століття активно освоюються запорозькими козаками, що завжди мали під рукою меч та орало. Заселяючи степові простори після завершення московсько-литовської війни у 1500-1503 рр., вони починають відчувати таку силу, що у 1577 році захоплюють і повністю руйнують ординсько-татарське місто Білий Сарай у Північному Приазов’ї, на Білосарайській косі, на захід від устя ріки Кальміус.

Історик називає наші степові, приморські землі одним з найцікавіших цивілізаційних перехресть світу, тож не дивно, що за них завжди воювали різні народи, європейські й азійські країни. З другої половини XVI ст. намагаються поставити свої застави на Сіверському Дінці московити, посилають сюди свої загони польські королі й литовські князі.

У розділі «Початок війни з московитами» Тарас Чухліб зазначає, що вже у 1585 р. представник московського уряду на Дону повідомляє про розгром українцями російського караулу поблизу озера Багатий Затон. Боротьба за ці землі, за вихід до Чорного і Азовського морів триватиме роками. Автор наводить чимало дат і фактів, що свідчить про непримиренність запорозьких козаків і їхніх супротивників - московських васалів Золотої Орди. З початку XVIIст., пише історик, на землях Дикого Поля українці знаходять новий прибутковий промисел - вони заробляють на данині, яку платить Кремль своєму господарю, правонаступнику Золотої Орди Бахчисараю. Місцем передачі щорічного відкупного було обране  прикордонне містечко Валуйки, де посланці московського царя, низько кланяючись, вручали багаті підношення кримському ханові. У 1620 р. українці, пише Тарас Чухліб, перестріли в степу московського посла Міляєва, забрали у нього «упоминки» для хана, а самого стратили. З тих відомостей, які збереглися, відомо, що за чотири роки потому козаки  на Овечому Броді перехопили царських посланців Дашкова, Волкова, Ситникова і татарина Денкула-Батия, які везли в Москву ханську грамоту. Одному з бранців, Ситникову, вдалося вислизнути з козацького полону і повідомити цареві, що він бачив 700 українців на річці Молочні Води, і трохи більше на ріці Тор (до 1784 р. так називався Слов’янськ  - Авт.). Втікач додавав, що в районі Святогірського монастиря є «черкаси», а монахи розповідали йому про те, що козаки збудували на Сіверському Дінці флотицію - 40 човнів.

Маловідомим є факт, наголошував під час презентації своєї невеликої за обсягом, але надзвичайно інформативної книги Тарас Чухліб, що одними з перших українців, яких Москва відправила на заслання у Сибір, були п’ятеро козаків на чолі  з отаманом Олексієм Шафраном, яких захопили московити 1626 р. поблизу Валуйок.  

Автор видання не лише детально розповідає про освоєння українцями донецьких земель, козацькі застави і караули на берегах Вовчої, Кринки (протікає  через Макіївку, Шахтарський та Амвросіївський райони), Кальміуса, Торця, Солоної, а й дає мапу східних територій Війська Запорозького Низового.  Саме на козацькій території, а не підвладній московському царю чи Війську Донському були Олександрівка (так називався Донецьк за часів козаччини, поселення виникло задовго до будівництва тут металургійного заводу  англійським промисловцем Джоном Юзом, якому, знаємо хто, свідомо приписував честь заснування міста), Зайцівка (Горлівка), Ясинувата, Авдіївка, Мар’їнка, Ясинівка (Макіївка), Ровенецька Слобода (Ровеньки),  Кам’яний Брід (Луганськ), Бахмут (Артемівськ), Лисий Байрак (Лисичанськ) тощо.      

Одним з найбільших адміністративних центрів Української козацької держави була Кальміуська паланка Запорозької Січі, що об’єднувала крім Донецької, частину Луганської, Запорозької, Дніпропетровської, Харківської та Ростовської областей.  Пошуки свого родового коріння кілька років тому привели мене до відомостей про паланкових полковників Андрія Чорного (1746), Степана Чорного (1747) та  Кузьми Чорного (1762), а відтак і на розкопки фортеці Домаха, заснованої на думку краєзнавця М.Руденка ще 1500 року посеред сучасного Маріуполя. Укріплення згодом стало центром Кальміуської паланки. Відомий історик Східної України Василь Пірко (з ним ми колись пройшли ріками, якими запорожці, минаючи турецькі застави, рухалися з Хортиці по Самарі, Вовчій та Кальміусу в Азовське і Чорне моря) вказує на те, що 1754 р. тут на місці старої, дерев’яної  була збудована кам’яна  Свято-Миколаївська церква. Цю дату він і вважає роком заснування Маріуполя. Неподалік місцевого драмтеатру, у парку, на честь 500-річчя Українського козацтва встановлено пам’ятний знак, а у краєзнавчому музеї вже зібралася чимала колекція козацьких люльок, фрагментів зброї, куль, знайдених археологами під час розкопок у середмісті промислового гіганта, виникнення якого «знавці» вітчизняної історії, як і у випадку з Донецьком, вперто пов’язують не з українськими козаками, а з московськими царями.

Після знищення Катериною II Запорозької Січі у 1775 р. у Маріуполь переселили греків з Криму (свою першу Божу службу вони проводили у козацькій церкві), а землі козацької Донеччини і Луганщини включили до складу Азовської та Катеринославської губерній Російської імперії. За переписом 1778 р., підкреслює Тарас Чухліб, українців лише в Азовській губернії нараховувалося  75 тисяч 338 чоловіків і 61 тисяча 568 жінок. Якщо на початку   XVI ст. Дике Поле було таки диким, то на кінець XVIII століття українці, які створили потужну військову організацію - Запорозьку Січ, і залюбки міняли меч на орало, успішно заселили це край, будуючи тут зимівники, фортеці, міста.

Світлана ЧОРНА
Голос України